Чому Фрося
ФРОСЯ
29/05/2007 – 28/10/2019
Взявши Фросю до родини , ми навіть не уявляли наскільки вона змінить наше розуміння тварин , відкриє їх глибоку сутність. Моя ідея завести собачку чоловіку спочатку зовсім не подобалася. Він звик до котиків, і собак в нього ніколи не було. На той момент в нього було 4 котики. А я дуже хотіла маленьку собачку, і саме з України. А так як, я завжди добиваюся своїх мрій і цілей – так у нас всеж таки з’явилася Фрося .
Після усіх щеплень і потрібних документів , я її привезла з України , в віці приблизно 1 рочку. Перші два тижні чоловік не дуже з нею спілкувався, йому здавалося , що вона стресує його котиків, які до цього собак не бачили. Але поступово він почав все більше часу проводити з нею, ходити на прогулянки.
І Фрося відкрилася йому не просто як тварина, а як створіння з душою і характером. Вона мала свій особливий , дуже незламний характер.
Вона завжди боронила нас від усіх наближающіхся до нас людей ))), ні до кого не йшла на руки, ніякими ласощами не купиш її прихильнисть . Я казала : ти, Фрося , як щіра українка .
Боронила свою їжу від котів, так наче вона вмирає з голоду , і не підпускала їх, навіть коли їй вже не лізло. Як не з’їм, то понадкусюю – сміялася я.
В віці 7 років , вона чуть не померла від незрозумілої хвороби. Ветерінари в Цюріху розводили руками, не могли виявити в чьому проблема , вона вмирала, казали що треба усипляти.І мені прийшла ідея , ще пошукати знахарів для тварин, які можуть допомогти, коли медицина безсила.
Ми знайшли жінку в Швейцаріїї, яка лікувала натуральними засобами, якимось витяжками з морських водоростей.І вона, не бачівши Фросю вживую, консультуючі виключно по телефону – вилікувала її. Фрося почала знову вчитися ходити, бо лапки після хвороби, в неї нагадували тряпочки.І навіть в лікарні вона боролася, лікарі прозвали її ” Піранья “, скалила зуби , її не можливо було без рукавиць взяти на руки. Вона була сильна характером і – вижила.
Потім ще раз Фрося була перед обличям смерті, її прооперували , ветерінари не знали , чі вона виживе. Після наркозу , вдома, на тремтячіх лапках, вставала і йшла до туалету (вона ходила у кошачій), не могла собі дозволити ходити під себе, була чістюлею.
Ми пережили з нею стільки щасливих моментів,
Фрося разом з нами мандрувала, була декілька разів у Фінляндії, в Іспанії, Італії.
Нажаль третього разу Фросенька не пережила . В неї діагностували рак, але ми до останнього вірили, що щось ще можна зробити. Останій візіт до лікаря, був як вирок, це вже не лікується, метастази. І запропонувала нам Фросю залишити , щоб усипити.
Але ми хотіли з нею попрощатися . Ми забрали її додому і два тижні ми їздили з нею на озеро, у ліс. Місця де вона любила гуляти.Вона вже не могла ходити, але вдихала знайомі запахи своїм маленьким носиком. Коли вже вона перестала їсти, ми зрозуміли , що повинні її відпустити, щоб вона не страждала.
Їй було усього 12.5 років коли вона померла. Було дуже боляче, що вона могла ще пожити хоча б декілька років. В Щвейцарії є така опція, що її ветеренар, міг приїхати додому провести усю процедуру. Ми не хотіли Фросю ще раз стресувати , бо вона дуже боялась лікарень.
Фросю винесли в її ліжечку в наш садочьок, в яку вона стільки років загоряла на сонечку. Почекали лікаря – ветерінара, він підійшов тихенечко, і дав спочатку заспокойливий укол. Мені здалося, що вона навіть не зрозуміла, і не боялася. Чоловік держав її на руках у її рожевому одеяльці. Я поцілуваля її в останній раз. І наступний укол зупинив її сердечко.
Так ми відпустили своє маленьке чьорне Чудо у Всесвіт. 
