Наталя Вознюк
Мене часто запитують, як вирішила створити притулок. Я думала про відповідь на це запитання… і не знайшла її. Я любила тварин з дитинства, ділилася з ними ласощами, доглядала,вони спали разом зі мною . Як більшість людей я закінчила університет, працювала на престижній роботі з гарними перспективами на кар’єрне зростання, відрядженнями, знайомствами з цікавими людьми. Одного дня я побачила кошеня… маленького, напрочуд прекрасного і водночас сумного й нещасного.
Я зупинилася, взяла його на руки і забрала додому. Дуже було шкода тих , що дивляться з підвалу, мерзнуть , згорнувшись у клубочок , у купі листя, сидять на ганку магазину і чекають шматочків їжі. У мене виникло бажання допомагати їм. Це не для пафосних промов, але я почала відчувати їхній біль… у мене прямо пронизало все тіло від їхнього болю і пекельно боляче стискалася всередині душа та серце. Так от і почала допомагати тим, хто потребує допомоги. Дуже великій кількості тварин було знайдено люблячі родини.
На жаль, потік безпритульних тварин не припиняється у нашій країні. І не всі тварини знаходять свій будинок – у когось проблеми зі здоров’ям, у когось непоказна зовнішність, у когось свій характер, який не цінують люди. Отак і залишалися в мене ті, які кому нікому не були потрібні.
До 2017 року, я жила у квартирі з врятованними кошенятами, але потім до моїх тварин , ще додалися тварини з притулку моєї колеги, що померла – і її родичі , зажадали всіх прибрати з території. Виходу не було, і мені довелося забрати всіх її тварин . Звичайно, я розуміла, що у квартирі нам не вижити, шукала варіанти, шукала допомогу… але допомога не прийшла . Ситуація розгорялася і почалися загрози, і я не могла ризикувати тваринами, їхнім життям та здоров’ям – і було ухвалено рішення про продаж квартири та переїзд .
Ось так ми переїхали і тепер живемо у своєму маленькому світі, під назвою ” КотоХатка “. Ми переїхали, м’яко кажучі , не в хороми, в старий будинок , без води та благ цивілізації. Але ми знайшли спокій. Насамперед було зроблено паркан, щоб тварини не вибігали . На початку ми набирали воду із криниці, яку треба було принести, та нагріти. Але з часом, за допомогою благодійників, ми змогли провести всі комунікації, і не бігати більше до криниці. Я щиро дякую всім, хто всі ці роки з нами, хто допомагає та щиро хвилюється.
І ось цього року ми дісталися сараю, де живуть катани. Всі ці роки ми покращували їхнє місце проживання. але хлів старенький, дах почав протікати, балки прогнили і могли впасти і була б біда. Завдяки благодійникам ми замінили дах, утеплили стіни та підлогу, відремонтували кімнати, зробили ще один вольєр для кошенят та зробили справжній КотоХата… про який я мріяла.
Так, ремонт, будівництво, ви знаєте, що це процес складний і нервовий… але я це пережила. Перенесений практично на ногах мікроісульт, купа нервів і переживань, не порядні злодії підрядники, чоловіки будівельники з матами і бажанням зазирнути в чарку … і коли ти віч-на-віч з цим усім, треба і в собі було включити чоловіка, виконроба і розбиратися з цим усім , з людьми, з кошторисами
